Нд, 20/08/2017, 07:44:43
Вітаю Вас, Гості
Головна » 2012 » Жовтень » 12 » ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ
10:53:14
ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКІЙ ЦЕРКВІ
«Євангелізація в Українській Греко-Католицькій Церкві», −
доповідь Блаженнішого Святослава під час ХІІІ Загальної асамблеї Синоду Єпископів Католицької Церкви
 
«Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи,
христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа;
навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав.
Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку»

(Мт. 28, 18–20)
 
1025 років тому через св. Володимира наш український народ прийняв дар хрещення в водах Дніпра. Прийнявши християнство з Візантії, але і за посередництвом святих слов’янських апостолів Кирила і Методія, український народ вніс в християнство і свою культуру, свої традиції, творячи власну богословську, літургійну і духовну спадщину.
Відповідно до нашої богословської та аскетичної традиції, євангелізація, як передавання віри, не може бути звужена лише до рамок церковної пропаганди, індоктринації, чи лише інтелектуального пізнання правд віри та виключно практичного виміру людського зусилля. Коли ми розуміємо, що віра – це цілковите прилучення (adesione) людини до життя Пресвятої Трійці, а першим наслідком такого прийняття Євангелія у вірі є нове сотворення людини (пор. Гал. 6, 15), то завдання Церкви передавати віру означає народити нову людину у Христі та виплекати, зростити до зрілості у Христі, нового Божого сина чи доньку. Про це пише св. євангелист Іван: «А всім, що Його прийняли, їм владу дано дітьми Божими стати, тим, що вірять у Ймення Його, що не з крови, ані з пожадливості тіла, ані з пожадливості мужа, але народились від Бога» (Iван 1, 12-14). Таким чином, традиційний спосіб євангелізації має для нас два моменти: сакраментально-керигматичний та літургійно-катехитичний чи містагогійий.
Сакраментально-керигматичний спосіб. У ранній Церкві, як також і в обставинах посткомуністичного та секуляризованого суспільства, коли основним адресатом євангелізаційної місії Церкви є дорослі, важливо зауважити внутрішню єдність між проголошенням Євангелія та приготуванням особи до Таїнства Хрещення. Якщо проповідь, звернена до нехристиян, не має на меті привести їх до Святого Хрещення, а Святе Хрещення дорослого не приготовляється шляхом серйозного катехуменату, то важко говорити про повноцінність сприйняття дару віри такою особою чи здобуття нею здатності до акту віри, як акту людської свободи.
Літургійно-катехитичний спосіб. Він не є протилежним, чи відокремленим від попереднього, а радше, є його продовженням. Містагогійна дорога, чи так звана пост-баптизмальна євангелізація, набирає особливого значення з моменту, коли основним адресатом первинної євангелізації є діти. Той факт, що більшість наших вірних сьогодні прийняли св. Тайни Хрещення, Миропомазання і Євхаристії в дитячому віці, насамперед, означає, що вони були впровадженні в життя Церкви вірою батьків, зокрема, хресних. В такому випадку, передавання віри від батьків до дитини здійснюється поступово, по мірі її особистого зростання. Церква передбачає поступове сприйняття дару віри та поступове дозрівання до здатності до акту віри, як особистого, свідомого і добровільного акту. Таким чином, тут на перше місце виходить ключова роль християнського виховання дитини. Катехизація, як складова частина такого виховання, внутрішньо пов’язана з літургійним життям Церкви, впроваджує до нього дитину та у ньому віднаходить свій зміст. Таким чином, ця дорога поступового впровадження в Таїнство життя Церкви, містагогія, відкривається, як безперервна дорога зростання у новому Житті, отриманому в Таїнствах Християнського втаємничення. Ця містагогійна дорога ніколи не закінчується, не обмежується приготуванням до окремих Св. Таїнств, та не може бути обмежена віком, стосується як дітей, так і дорослих. Середовищем такої містагогії є Літургія Церкви. Тут нашим великим скарбом є глибокий символізм древніх обрядів Східної Літургії та іконографічна традиція. Наша літургійна спадщина сьогодні для нас не є тягарем, але потенціалом у нашому покликанні передавання віри.
З вищесказаного можна зауважити, що традиційне передавання віри в нашій Церкві завжди звершувалося в контексті міжособового стосунку. Віра як дар Божий і віра як чеснота, здатність до сприйняття і входження в Божественне життя, передбачає когось, хто народив нас у вірі Церкви, і того, хто в цьому моменті народився в церковній вірі у Христа. Виключним контекстом, чи умовою такої євангелізації, є міжособова зустріч, що веде до зустрічі людини з Воскреслим Христом. Віру не можна передати за допомогою безособової системи формації, найкращої духовної літератури чи інтернету. Віру можуть передавати лише віруючі, які живуть вірою. Ось чому традиційним середовищем передавання віри є спільнота родини та Церкви. Однак, ширша спільнота Церкви, парафія, ніколи не може і не повинна повноцінно замінити родину, яка приймає та розвиває нове життя у Христі. Ширша спільнота вірних може лише допомогти батькам ввести своїх дітей на містагогійну дорогу Церкви. Коли мова йде про дорослих, які не мають християнської родини, то цією родиною віри мають стати хресні батьки, та потрудитися супроводжувати неофіта на його дорозі дозрівання до повноти життя в Бозі.
У часи комуністичних репресій, віра в нашій Церкві в Україні плекалася і передавалася в родині, справжній «домашній церкві». Справді, родини були тим середовищем, де звіщалося Боже слово, плекалися покликання звершувалися богослужіння та Святі Таїнства, що живили життя Церкви. Тут, у цій первинній клітині суспільства, передавалася віра безперервно, вивчалися її правди, ризикуючи втратою особистої свободи, а навіть і життя. Численні вірні нашої Церкви засвідчили свою вірність Христові і єдності Вселенської Церкви, віддаючи своє життя через мученицьку смерть. Тому бачимо, що завданням Церкви є допомагати і виховувати родину для виконання своїх першорядних обов’язків щодо релігійного виховання і передавання віри. «Християнська сім’я є найважливішим середовищем не тільки сприйняття дару нового життя, а й розвитку цього життя. Батьки відповідальні за передання своїм дітям скарбу віри та покликані довести своїх дітей до «зросту повноти Христа» (Еф. 4, 13). Катехизм УГКЦ «Христос наша Пасха» ч.951.
Сумно стверджувати, що в родині часто вже не має необхідного міжособового контексту для передавання віри від батьків до дітей. Сьогодні традиційна родина є поглинута матеріальними життєвими турботами чи безпосередньо є предметом зневаги та спроб нищення. Тому батьки часто не мають достатньо часу для своїх дітей. Трагічним є, коли християни, щораз то частіше, не приводять своїх дітей до Св. Таїнства Хрещення. У наших сім’ях дедалі більше бачимо бажання перекласти обов’язки виховання своїх дітей на школу та Церкву. Церква і школа можуть лише допомогти родині у цьому, але не можуть її замінити, адже саме родина є справжньою школою молитви і християнської любові, одним словом, досвіду церковного життя.
В Україні ми намагаємося наполегливо працювати для того, щоби відродити структури католицької освіти, починаючи від дитячого садочка і закінчуючи Українським католицьким університетом. Ми розуміємо і визнаємо ту важливу роль, яку в євангелізаційній місії Церкви може відіграти католицька школа. Однак, потрібно визнати, що в українській діаспорі спостерігається тривожний момент відокремлення навчання релігії, як чи не єдиного євангелізаційного моменту наших дітей, від життя родини та парафії. Ми втратили тисячі наших вірних внаслідок того, що приготування до Першого Святого Причастя чи часто повторного (!) Миропомазання, відбувалося в католицьких школах. Ці діти, покинуті батьками на своїй дорозі до Христа, так ніколи і не були впроваджені в життя наших парафій. Торжество Святого Причастя ніколи не стало родинною подією, а коли воно відбувалося поза межами парафіяльної спільноти, то ніколи не стало торжеством християнської спільноти у її правдивому контексті і діти так і не були втаємничені в життя Церкви.
Маючи перед собою великі виклики і потреби душпастирської праці для вірних УГКЦ, Синод Єпископів ухвалив програму душпарстиської діяльності Церкви до 2020 року «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Це – глобальний і комплексний душпастирський план нашої Церкви. Провідною ідеєю і завданням цього плану оновлення життя нашої Церкви є євангелізація. Ми сьогодні бачимо, що реальним міжособовим контекстом передавання віри у повноті є і може бути жива спільнота парафії. Вповні передавати віру сьогодні може парафія, як місце зустрічі різних спільнот, осіб різного віку, як середовище Літургійного життя та молитви, упривілейоване середовище проголошення Божого слова, служіння ближньому та ділення вірою, що залишається живим простором особистої зустрічі з Особою Живого Христа. Цього в повноті не можна очікувати ні від рухів (мирянських чи молодіжних, чи будь-яких інших), ні від шкіл, ні від окремих церковних акцій.
 
Для призадуми синодальних отців:
1. Сьогодні спостерігаємо систематичне руйнування сім’ї як інституції «домашньої церкви». Постає питання: чи сьогоднішня парафія може і повинна перебрати повністю на себе обов’язки виховання у вірі?
2. Парафіяльна спільнота не тільки виховує у вірі, але і народжує у вірі через Святе Таїнство Хрещення. Чи, відповідно до сучасних умов, нам не вартує переосмислити дисципліну уділення та спосіб приготування до Св. Таїнств християнського втаємничення? Чи спільнота парафії не повинна взяти на себе відповідальність покликати хресних батьків чи надавати свідків на Таїнстві Подружжя, а не залишати це на розсуд тих, хто готується до цих Таїнств? Коли нема "домашньої церкви”, як нам виховувати тих, кого ми охрестили, і які завдання повинна виконувати катехизація-містагогія для дорослих?
3. Часто люди не хочуть належати до якоїсь спільноти, Церкви, взагалі ідентифікувати свої релігійні вірування. Сьогодні особливого переосмислення потребує сучасна динаміка міжособового стосунку передавання віри: місіонер-оглашенні, хресні батьки-похресники, парох-парафіяльна спільнота, монашество-миряни. Тут особливо потрібно звернути увагу на відродження та оживлення участі вірних у Св. Таїнстві Сповіді та духовному проводі.
4. Потрібно ствердити особливу роль монашества, навіть контемплятивного, в євангелізаційній місії Церкви. На християнському Сході особливою ефективністю передавання віри відзначається зустріч між учнем і старцем, як зустріч між вічністю та дочасністю.
5. Окремої застанови та оновлення потребує стан проповідництва у Церкві. Пересічні проповіді в наших храмах не мають керигматичного характеру, а звідси, і Сили Євангелія (пор. Рим. 1, 16). Можливо, ця тематика могла б стати темою наступного Папського Синоду.
 
+ Святослав
Категорія: Загальні новини | Переглядів: 853 | Додав: osbmpt | Рейтинг: 0.0/0